Історія села Поляни
Вперше село Поляни згадується у писемних джерелах 1583 року. Назва походить від перших поселенців староруського племені полян.
Є дві версії щодо походження назви села. Перше - назва походить від слов'янського племені «полян», що перемістилось із берегів Дніпра на захід до Карпат. Друга - територія села у минулому була болотистою і залісненою. Під час монголо-татарського нападу жителі втікали в ліси, де шукали надійний захист. Там, в лісах, вони знайшли поляну, яку очистили і розширили для будівництва житла. За переказами старожилів село Поляни тепер знаходиться на третьому місті на північно-західній околиці Березнівського району.
В ХVІ столітті встановився зв'язок м. Степаня з м. Андріїв (Березне)/ Ці два міста сполучав шлях, який проходив біля села Поляни з південної сторони і пізніше став його центральною вулицею.
До ХVІ століття Поляни стало власністю Корецького старости Даниловича, в ХІХ столітті - пана Корженівського, а пізніше, аж до встановлення радянської влади, пана Емануіла Малинського.
Головною окрасою села є Свято-Михайлівський храм, який побудований в 1842 році за кошти Михайла Корженівського і освячена на честь архістратига Михаїла 21 листопада 1842 року. Храм є архітектурною пам'яткою.
Коли вперше потрапляєш до Полян, то неодмінно привертає увагу стара «бруківка», яка в’ється і гостинно запрошує у село. Серед місцевих жителів ця дорога отримала назву «польський шлях». З історичних джерел відомо, що він був побудований поляками у 1935-1938 роках. Цією дорогою проходило сполучення двох стратегічних пунктів того часу – Березне - Сарни, здійснювалися перевезення вантажів, доставка поштових повідомлень. Збудований поляками, шлях залишив і по цей день згадку про людей, що доклали чимало зусиль для його існування.
Та і не дивно, що вимощувати цю бруківку поляки обрали за основу базальт, адже поблизу нашого району є унікальне родовище цієї кристалічної корисної копалини.
Як відомо, розміщення мінерально-сировинних ресурсів пов’язане з особливостями геологічного формування та будовою території. Вивчаючи територію Рівненщини було встановлено, що на заході і сході її центральної частини зосереджені її магматичні корисні копалини, що пов’язані з виходом на поверхню кристалічного фундаменту платформи. Зокрема в такий спосіб утворений базальт. Він належить до так званих виливних порід, що утворилися при виливанні магми на поверхню, яка швидко застигла. Багато вчених тривалий час цікавило питання про вік базальтів Полісся. Тепер за допомогою сучасних методів встановлено, що ці кам’яні «стовпи» утворилися 517-557 млн р. тому, а виростили їх могутні вулканічні сили («Кам’яна діброва» Г.С.Дем’янчук).
Тому, пам’ятаючи про властивості базальту, було побудовано шлях із застосуванням цієї важкої, твердої і однорідної копалини з урочища Іванова (Янова) Долина Костопільського району. Саме завдячуючи базальтовій бруківці місцеві жителі користувалися (і користуються нині!) міцним і надійним шляховим сполученням з навколишніми селами – Малинськом, Орлівкою, Тишицею.
Прямуючи далі на схід, погляд зупиняється на незвичних руїнах.
Це – оборонні об’єкти, які були збудовані 1936 – 1939 рр. поляками із залученням праці місцевих жителів (за свідченням місцевого жителя Ващика О.М. 1926 р.н.). Народна говірка «охрестила» їх обехтами…
…Довгий час територія Західної України перебувала під пануванням Польщі. В 30-х роках минулого століття на південно – східних околицях Полян було збудовано 10 об’єктів стратегічного характеру, метою яких було перешкоджання вторгненню радянських військ до Польщі. Спочатку навколо цих об’єктів будували високий паркан, щоб ніхто не зміг проникнути на територію секретного будівництва. Між собою вони сполучалися залізничною вузько-колійкою. А ще за переказами (чи домислами?) місцевого населення вони з’єднувалися підземними ходами. Хоч на цьому будівництві були залучені місцеві жителі (готували їжу для польських будівельників), але і їх підбирали згідно з певними вимогами: щоб не мали родичів за кордоном і не були одруженими…
Згадка про ті події до цього часу збереглася у пам’яті місцевих жителів. Та цим оборонним об’єктам судився короткий вік – їх зруйнували самі поляки, оскільки не хотіли залишати радянським військам.
Оскільки на південній околиці села міститься піщаний кар’єр, це призвело до розвіювання незакріплених пісків. Тому починаючи з 1955 – 1958 рр. було розпочато селянами місцевого господарства їх закріплення, шляхом висівання на них спочатку колосняку й осоки піскової, які скріплювали пісок. Згодом було розпочато висаджування соснових і березових саджанців, які доставляли із Малинського лісгоспу. Крім цього, у пісок додавали органічні добрива та торф. З роками, коли лісопосадка вкоренилася, піщаний наступ вдалося вгамувати.
Полянські стави – гідрологічний заказник місцевого значення. Він займає площу 55 га, створений 18.06.1991р. з метою збереження місць гніздування білої, сірої чаплі, рудого шуліки, чорного лелеки, змієїда, водоплавних птахів. Знаходиться поблизу села Поляни.
Рослинний покрив заказника типовий для Західного Полісся. Тут зростають : очерет, перстач прямостоячий і повзучий, підсніжник звичайний, повисла береза, сосна, печіночниця та інші. З рідкісних рослин зустрічаються: любка дволиста та зелено квіткова, зозулинець плямистий, підсніжник білосніжний (рослини з Червоної Книги України), а також грушанка кругло листа та зелено цвітна, медунка лікарська, підбіл (Андромеда), зимо любка зонтична.
Поряд із багатством органічного світу у заказнику ведеться поміркована раціональна господарська діяльність (розведення коропа, карася, товсто лоба, білого амура, щуки).
Надзвичайно багата, чарівна й прекрасна природа Полянських ставів. У теплі пори року на території заказника завжди можна побачити багато людей. Це і самі жителі села, а також міські люди, які намагаються виїхати із міста ближче до природи, щоб знову відчути запах чистого повітря і помріяти, слухаючи спів пташок та вдихаючи пахощі трав.
Справжньою окрасою нашого села є Свято-Михайлівська церква. Побудував її пан Михайло Корженівський за свої кошти у 1842 році. Того ж року і була освячена на честь архістратига Михайла. Крім того, пан щедро нагородив церкву землею: ріллі - 30 десятин, сінокосу – 10 десятин, лісу – 16 десятин. Побудував для священника і псаломщика будинки та господарчі будівлі.
При церкві була окремо дзвіниця. В 1914 році, з початком першої світової війни, з неї забрали дзвони на військові потреби. Але війна не вплинула на існування церкви. Церква залишилася неушкодженою.
В часи існування Радянського Союзу до Полянського приходу належало 9 сіл: Малинськ, Поляни, Бронне, Орлівка, Тишиця, Богуші та інші навколишні села. В наш час приход скоротився в межах с. Поляни.
Теперішня дзвіниця знаходиться в приміщенні самої церкви. Дзвони куплені на гроші парафіян в 1939 році. В церкві зберігаються старі книги, яким понад 100 років. Одній із них – «Тріодь» - 128 років.
Біля церкви можна побачити дуби (вік яких понад 300 років), ялини та сосни (яким не менше, ніж 100 років). На жаль, історія не зберегла свідчення про їхнє минуле, тому лише доводиться здогадуватися за яких подій вони виросли на території села.
На західній околиці села є ботанічна пам’ятка, яка знаходиться під опікою та охороною членів Еколого- Молодіжного Агітаційного гурту місцевої школи.
…Недалеко за селом Поляни, серед широкого лану, сумовито поскрипуючи та хитаючи своїми кремезними, розлогими вітами, стоїть самотня і стара липа.
Своєю величавою поставою вона є живим спогадом про колишні хутори, які простягалися у далекому минулому на цих просторах. Жили тут люди веселі, працьовиті, закохані у свій край.
У післявоєнні роки, під час масової колективізації, людей із хуторів насильно переселяли у село, де будували колгоспний двір, а хутори руйнували, сади викорчовували, розорювали поля, засівали ниви. І лише одна липа залишилася від тих непростих часів.
Стоїть бабуся липа, вітер заплітає її коси-віти, розносить її п’янкий липовий дух літньої пори та заколисує її, заспокоює, розганяє її смуток і біль. І коли спитаєш господаря, який їде в поле, в той бік, де видніється липа, куди ж то він їде, то неодмінно почуєш: «До нашої липи!».
Але найголовнішим дивом села є люди!
Найвідомішою жінкою села Поляни, чиє ім’я вписане в його історію, є Валентина Василівна Онищук.
Не балувана життям, загартована труднощами, практична і кмітлива від природи, Валентина Василівна витримує нелегкий іспит долі.
Вона зуміла реалізувати себе як жінка, виростивши трьох дітей і дочекавшись від них 7 онуків, а стати особистістю їй допомогла робота.
Минуло 9 років з того дня, коли вона очолила фермерське господарство в селі. Взяла на свої тендітні жіночі плечі важку ношу, яка не під силу навіть багатьом чоловікам. В роки економічної кризи зуміла зберегти це підприємство, створити нові робочі місця.
За щоденні старання та відданість справі вона має повагу не тільки від односельчан, цю енергійну жінку щиро шанує районна влада.
Славні трудові справи Валентини Василівни достойно відзначені й на державному рівні – Указом Президента України її нагороджено орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня.
А ще Валентина Василівна має чудове захоплення: чепурна і затишна її оселя влітку та восени потопає у веселковій купелі барвистих квітів. Всі вони доглянуті дбайливими руками господині дому, дарують душевну насолоду їй та її родині, сусідам і знайомим.
Григорій Сковорода писав: «Пізнай свій край, свій рід, свій нарід – і ти пізнаєш свій шлях у життя». Тому хто прагне знайти цей шлях, необхідно вирушити у подорож рідним краєм.
